Бронницька сільська рада

Сільський голова Бронницької територіальної громади

Ткач Василь Васильович 

До складу Бронницької сільської ради

входять такі населені пунтки:

с. Бронниця,Григорівка, Нова-Григорівка, Оленівка, Криштофіївка

 

Паспорт Бронницької територіальної громади

Бронниця - прекрасне і неповторне село. Щирі і прегарні люди, які тут проживають і працюють, на маленькій частинці нашої України,  пишаються тим, що причетні до визначної історії свого населеного пункту. Тут міцно укорінилися такі традиції, як вшанування людей праці, урочисті проводи до Збройних сил України, проведення календарних та обрядових свят. Це село може похвалитися історичною пам’яткою - санаторієм «Гірський», щедрими садами і полями та власною піснею на слова Лідії Кундиловської та музику Миколи Балинскього.

З високого плату над Дністром відкривається мальовничий краєвид на долину Котлубаївки з біленькими хатками Бронниці і серпантином дороги на молдавський берег, на місто Могилів – Подільський, на білі вапнякові кручі, на далекі поля. 

Село Бронниця належить до дуже давніх поселень Поділля і згадується ще в грамоті 1388 року, але ця територія була заселена значно раніше. На околиці села, на схилі річки Рубленки, у 1952 році професор з Ленінградського Ермітажу Артамонов провів розкопки Скіфського городища 7-6 століть до нашої ери, де були розташовані також поселення раннього словянсько-черняхівського часу. Під час розкопок було знайдено горно для виплавки металу з болотяної руди, наконечники стріл, булавки,браслети, миски. Жили скіфи в глиняних землянках, торгували греками. Це було приблизно 2 600 років тому.  Грецький історик Птоломей пише: «В другому віці нашої ери на Дністрі було шість міст, які потім зруйнували гуни».

Пізніше територія придністорв’я входила до складу Київської Русі. Про це також свідчать археологічні знахідки. У 1948 році неподалік Бронниці, у глинищі, було знайдено щит, меч бойову сокиру, кольчугу давньоруських воїнів, котрі називалися тіверці, бо жили вздовж  річки Тірас. Так в старовину називався Дністер.

Милуючись сьогодні чудовим краєвидом села, важко повірити, що не раз в минулому на його місці зоставалися лише руїни та згарища. 100 років територія Бронниці, як і всього Пониззя, входила до Галицько – Волинського князівства, знходилася під владою татаро – монгольських загарбників. На Бронницькій горі ще й досі є багато печер і підземних ходів, де люди ховалися від татар та інших поневолювачів. Але багатьом не вдавалося врятуватися, оскільки були задушені димом від розкладених вогнищ при вході. Відомо, що в печері дійсно знаходяться кістки. Довжина одного грота становить 1 кілометр  80 метрів. З переданих слів жителів села саме цей хід проходив під Дністром і виходив на молдавському березі.

З 1670 року по 1700 рік на Поділлі панували турки. Вони спалювали церкви,чоловіків забирали для веслування на галерах, а жінок продавали в гарем.  В Бронниці до приходу татар була дерев’яна церква. Після нападу багато людей біля свяченого місця було порубано і божий храм спалено - це відбулося на Паску.

Коли в 2000 році почали будувати нову церкву – капличку, то знайшли останки людей, чим і підтверджується факт знищення місцевого населення.

В 1867 році на пожертвування прихожан і казни буда побудована Приходська Свято-Успенська кам’яна церква. З початком першої світової війни в 1914 році та з приходом інтервентів її дзвони та хрести були зняті для переплавлення на снаряди. Пізніше місцеві жителі поклали нові. Втім, за часів Радянської влади церква знову була зруйнована.

 У 18 віці поселення належало Потоцьким. З кінця 1824 року на горі, на яку веде похилий підйом з серпантином, стоїть романтична сторожка з невеликою башнею, витриманою в дусі стилю під готику - це ворота садиби колишнього маєтку фельдмаршала Петра Християновича Вітгенштейна, командуючого другою російською Армією. Бувалий воїн на старості літ оселився в Бронниці і зайнявся господарством. Це до його Кароліни приїжджав відомий угорський композитор Ференц Ліст і написав фортепіанні твори на слова українських пісень «Віють вітри», «Ой, не ходи Грицю». У князя з княгинею дітей не було. Але князь мав сина від служанки, якому купив біля Києва помістя, де той проживав з матір’ю. Коли князь з княгинею померли, син перебрався жити в Броницю і став спадкоємцем маєтку. На початку Жовтневої соціалістичної революції князь Вітгенштейн переправив все своє майно через Дністер і втік за кордон. В кінці 1924 року в колишньому панському помісті відкрито будинок відпочинку «Гірський».

Населення складалося із селян українців, крім того тут жили католики і тимчасово проживали євреї. Аж до самої Жовтневої революції бронничани були підлеглими панам Вітгенштейнам. Крім землеробства інших занять населення не мало. Малоземелля, великі податки, малі заробітки в поміщицьких економіях привели селян до великого незадоволення. Бронничани збурилися та взяли активну участь в селянському русі на Подолі та в революційних подіях 1905 року. Та воно й зрозуміло,  адже землі належали князю. Площа цих земель була 1 095 десятин. В пана було все краще, все досконаліше, земля оброблялась частково машинами. На той час в поміщика були й молотарки, косарки, січкарні, був і спиртзавод, що функціонував в селі Бронниця. Панське господарство частково забезпечувало сировиною даний завод. Князь вирощував на своїх землях пшеницю, кукурудзу, картоплю, буряки. Солодкий корінь поступав на завод, але йго не вистачало. Тому ще привозили мелясу з Вендичанського цукрозаводу.

Для обробітку полів князь мав достатню кількість тяглової сили. Було приміром 150-200 коней. Була велика тваринницька ферма, де також утримувалось приміром 20 пар волів, які використовувались для польових робіт. Значним джерелом панських прибутків був сад, що розташувався на схилах понад Дністром, основною культурою саду була черешня.

Володінням князю Вітгенштейну підпадали села Бронниця, Катеринівка, Григорівка, Оленівка. Землі, що належали до цих сіл теж були в основному панською власністю. Маєтком володаря і селянами керували панські найманці – управителі, які часто дуже жорстоко поводились з місцевим населенням. Кривдили їх на кожному кроці і нещадно експлуатували, адже треба було мати зиск і для панської економії, і для свого власного збагачення. Селян гнобили, нехтували їх людською гідністю, бо вважали бидлом, робочою худобою й не дозволяли мати ніяких політичних і громадських прав.

 Звісно, світлійший князь був на всю цю округу найбагатшою людиною і лише він міг обиратися в земство. В Бронниці довгі часи не було зовсім ніякої школи. І лише в 1869 році була відкрита школа грамоти. Підручниками тодішній навчальний заклад не забезпечувався. Якщо і діставалося, то це був значний мізер книг. Потім школа грамоти була перетворена на церковну приходську, де працював довгий час учителем Невельчук. Була вона розміщенна в селянських хатах Ухова Пантелеймона та Кірика Григорія.

В період 1908-1910 роках було організовано земську школу. Вона теж була розташована в селянській хаті, тоді то був селянин Коташ.

Бронниця довгі роки була волосним центром. До Бронницької волості входило 10 навколишніх сіл. Село належало до Могилів – Подільського повіту, але, не дивлячись на коротку відстань, зв'язок з повітовим центром був поганим по причинні страшного бездоріжжя. Літні мешканці села розповідають про цікавий випадок, коли пан купив молотарку й тягнув її у Бронницю дві неділі.

Однак, вже в 1911 – 1914 роках у Бронниці прокладають шосейну дорогу.

В період великої Жовтневої соціалістичної революції селяни зі зброєю в руках стали на захист завоювань Бронниці. Багато хто з бронничан влився в Серебрійський партизанський полк, що діяв на Дністрянщинні. В листопаді 1920 року в селі остаточно встановлюється радянська влада, створюється революційний комітет, який взяв активну участь в налагодженні селянського землеволодіння та в боротьбі з бандитизмом.

Першого вересня 1922 року в Бронниці створено партійну ячейку, до складу якої входили комуністи сіл Садковець, Карпівки та Сказинець. Парторганізацію сформували  при Бронницькому спиртзаводі. В цей же час народилася й комсомольська організація, керівництво якою здійснювала партячейка, що керувала і роботою комітету незаможних селян, роботою сільради й інших громадських організацій села.    Велику адміністративну та керівну роль відіграла пратячейка в організації першого колгоспу в селі.

В 1923 році розпочав свою роботу лікнеп. Спочатку в лікнепові займалися три місяці, шість днів на тиждень по півтора години щоденно. Лікнеп відвідує всього 40 осіб, які стали першими випускниками - лікнеповцями в селі Бронниця.

В 1928 році у всіх населених пунктах створено товариства по спільному обробітку землі. І вже в наступному 1929 році приймають Статут сільськогосподарської артілі та стають бронничани колгоспниками.

В 1930 році  на території сільської ради села Бронииця було організовано п’ять колгоспів, в тому числі і в самій Бронниці був створений колгосп імені Косіора. Для його керівництва парторганізація виділяє комуніста Згурського. В цей час проведено мітинг колгоспників з червоним прапором і першу борозну зробив Касіян Коваль. Перша колгоспна весна пройшла дружно та дисципліновано. Було звернуто велику увагу на утримання коней.

В селі до 1931 року існувало п'ятнадцять куркульських господарств. Згодом  їхнє майно було усуспільнено.

Активну участь в укріплені колгоспного ладу приймають жінки, серед них слід назвати Параску Грицькову. Вона була обрана делегатом на Всеукраїнський з’їзд жінок.

Дуже багато було зроблено в справі проведення культурної революції. Комсомольці та активісти організовували художню самодіяльність, співочий й драматичний гуртки. Була створена редколегія стінної газети «За темпи!».

Колгосп активно почав будівництво ферм, конюшень та інших приміщень. З дня в день зростають напрацювання і прибутки господарства  і колгосп стає прикладом колективного господарювання для решти селян. Село розквітало.

В 1932 році в Бронниці було закладено й сад на площу 300 га, який пізніше був перетворений в сортосад всеукраїнського значення. Колгоспники одержують високі врожаї сільськогосподарських культур, міцніє база колективного господарства, зростає добробут людей.

Мирну працю радянських людей перервала навала гітлерівської Німеччини. З 1941 року по березень 1944 Бронниця була під тимчасовою окупацією німецько-фашистських загарбників. В селі була розквартирована румунська частина військ. За цей час нанесено збитків колгоспу більш як на 3 мільйони 570 тисяч карбованців. Румунські окупанти силою виганяли місцевих жителів на обробіток полів, били їх палицями  та нагайками.

На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 262 чоловіки, 23 повернулися інвалідами, 457 нагороджені за відвагу орденами та медалями. Всього за перемогу боролися 640 бронничан.

19 - те березня 1944 року є пам’ятною датою для жителів села Бронниця, цього дня доблесні воїни колишньої 206 – ї стрілецької дивізії форсували річку Дністер і визволили село Бронницю від німецько – фашистських загарбників. То була страшна й вирішальна доба минулого століття. Плавився від розривів бомб і снарядів лід, закипала крижана вода, багрянилась від крові. Та вже ніщо не могло зупинити тріумфального наступу радянських військ. 700 воїнів не дорахувалися у збройних силах після переправи через Дністер. В той же час більше ста жителів Бронниці влилися до складу дивізії і продовжували громити ворога.

Після перемоги на фашистською Німеччиною колгоспники Бронниці з великим патріотичним піднесенням взялися за відбудову зруйнованого народного господарства. Відсутність тягла й техніки створювали значні перешкоди у процесі відбудови. Було дуже важко. Особливих труднощів бронничани зазнали в 1946 - 1947 роках, коли до післявоєнної розрухи приєднався голодомор, викликаний посухою. За своїм трагізмом він перевершив голодомор 1933: люди пухли з голоду, падали на дорогах і був виявлений випадок людоїдства.

І вже в 1948 році колгосп повністю освоїв посівні площі. В 1959 році невеликі артілі Бронниці, Григорівки, Оленівки об’єднались в укрупнений колгосп «Зоря комунізму», за яким закріплено 2 547 га орної землі. Порівняно за короткий час господарники налагодили трудову дисципліну, підняли врожаї, придбали необхідну кількість техніки, відновили ферми, домоглись вищих прибутків. Колгосп спеціалізувався на вирощуванні озимої пшениці, кукурудзи, гороху, м’ясо-молочного тваринництва.

В прибутках Бонницької комплексної бригади значне місце займає сортосад, де вирощується 580 видів садових дерев, дослідницькою і науковою роботою тут займаються три державних агрономи. Прибутки за реалізацію продукції саду позначилися на оплаті праці колгоспників. В 1966 році колгосп перейшов на грошову оплату праці.

За післявоєнні роки в самому селі збудовано понад сто нових хат. Сьогодні у Бронниці де-не-де можна побачити окремі будівлі покриті соломою. Село повністю радіофіковане, електрифіковане. Обслуговує його новозбудований будинок культури на 300 місць, медпункт, школа, п’ять торговельних точок, книжний кіоск, стаціонарна кіноустановка, ощадкаса, сільська чайна. На території будинку відпочинку встановлено пам’ятник воїнам, що загинули у битві за звільнення села від гітлерівців.

Бронниця зв’язана постійним автобусним сполученням з Могилевом – Подільським. Майже все молоде населення села, а також середнє покоління мають семирічну та восьмирічну освіту. Понад десять років при восьмирічці функціонує консультпункт заочної середньої школи і кожен рік випускає по 15-20 осіб з загальною середньою освітою. Населення широко користується пресою, 18 телефонів обслуговує населений пункт, багато радіоприймачів, телевізорів являються невід’ємним предметом сільських хат.

В селі трудяться 18 вчителів, 3 медпрацівника, 16 водіїв, 17 трактористів, 5 комбайнерів. З цього населеного пункту вийшло 5 офіцерів, велика кількість фахівців з середньою і вищою освітою, один доктор медичних наук – Олександр Якович Ухов, багато адміністративних і партійних працівників районної номенклатури. Педколектив, агітатори і учасники художньої самодіяльності стали ініціаторами проведення нових обрядів, таких як: комсомольське весілля, свято квітів, день хлібороба, свято зустрічі Нового року. Особливо традиційними стали бронницькі вечорниці в ланці. Про роботу цих вечорниць писали журнали «Соціалістична культура», «Блокнот агітатора», багато газет. А 28 січня 1967 року вечорниці в ланкової Ольги Собко були показані по київському телебаченні.

19 березня 1984 року в Бронниці відбулася неординарна подія. Виконком сільської ради на чолі з Людмилою Продан прийняли рішення про відзначення цього дня, як свята села.

1988 рік  теж став знаковим. Місцевий люд відзначив 600 річчя народження Бронниці.

У 90-х роках минулого століття через річку Дністер в районні села збудовано міст «Дружба-2», що з’єднує село Бронницю і село Унгри сусідньої Молдови. У квітні 2003 по мосту відкрито транспортний рух.

Уже більше шести віків на благодатній подільській землі живе своїми турботами, планами невеличка Бронниця. Живе село у дуже цікавий, відповідальний і важкий період. Адже в країні відбувається процес реформування всіх сторін людського життя. В цьому бурхливому сьогоденні спостерігаються зміни на краще у сфері людських стосунків, духовного відродження. Проте село дещо втратило у плані економічного розвитку. Втім, корінні бронничани певні, що це явище тимчасове, що вони своєю працею створять умови для повнокровного життя.