Юрковецька сільська рада


Сільський голова Юрковецької територіальної громади



Кухарчук

Олександр  Володимирович



Юрковецька сільська рада містить один населений пункт с. Юрківці

 

Паспорт Юрковецької територіальної громади

 

     У дев’яти кілометрах від Могилів-Подільського серед розкішної зелені розмістилося мальовниче село Юрківці. У південно-східній частині села, на його підвищені, ще з 1885 року розташована станція Сулятицька, що носить ім'я поміщиці.

Перші згадки про село Юрківці відносяться до першої половини 15 сторіччя. Про те тут були більш ранні поселення, про що свідчить знайдене на териріторії села ранньо-скіфське по­селення. За переказами село називається Юрківцями тому, що першу хатину збудував поселенець по імені Юрко.

У 1440 році король Владислав III подарував цю землю Ігнату Нешевичу. Батько останнього (а можливо і він сам), шля­хтич Нешевич, отримав у 1448 році неосвоєну землю разом з річкою Серебрією та її гирлом.

Після Нешевича, рід яких проіснував недовго, в XVI ст. орендними володарями Юрковець були нащадки Нешевичів - Митки, які лише обмежувались одними правами. А от захопив ці володіння Язловецький, який почав велику колонізацію неосвоєних земель і в тому числі  Юрківців.У 1616 році поселення належало княгині Родзивіль із Остророга. У XVIII ст. село купив граф Джедушинський. А від нього Юрківці дістались панам Сулятицьким, які володіли ним до Жов­тневої революції.

Красу живопису села створює великий сосновий ліс, який оточує село з півночі, північного сходу та заходу. З півдня і південного заходу - великий листяний лісом. А в самому центрі села знаходився панський палац, обнесе­ний розкішним виноградом та парком, нижче яких виблиску­вали своєю дзеркальною поверхнею широкі поміщицькі ставки. Палац був перероблений зі стародавнього замку поміщицею Юлією Сулятицькою.

Землі, що прилягали до села, належали поміщикам. На них вирощували різноманітні зернові та технічні культури, серед яких значне місце займав цукровий буряк. Ця культура була сировиною для одного з найстаріших цукрових заводів на Поділлі у 1845 році.

У Юрківцях проживало 1688 мешканців. З них 835 чоловіків і 853 жінки. Селяни працювали на землі, на залізниці, а також частково займалися чоботарством та малярством.

Недалеко від панського палацу стояла католицька каплиця з фамільним склепом Сулятицьких, а посеред села - кам'яна це­рква св. Михайла. За парком тягнулися виноградники з добри­ми сортами, з яких виготовляли вино.

У горах добували фосфорити. На березі річки було збу­довано п’ять водяних млинів, а понад Дністром - дача з великим садом і широким складом для зерна.

Поміщики недарма обрали цю місцевість для проживання. Тут прекрасний клімат, надзвичайно родючі.

Родина Сулятицьких жила у великих розкошах. Пані Сулятицька, проїжджаючи селом, розкидала цукерки і любувалася з того, як селянські діти, обідрані й босі, билися між собою, зби­раючи ласощі.

 Не поладивши с дружиною, пан Сулятицький продає свій маєток генерал-майору Устинову. Устинов ще більше експлуатує людей, заставляючи їх працювати на себе.

Щодня біля воріт панського двору сходилось багато лю­дей на роботу. Економ вибирав кількох, а решта йшли ні з чим. Лише на сезоні роботи була більша потреба робочих рук. Часто селян обдурювали - скажуть одну ціну за ту чи іншу роботу, а ви­плачують набагато менше.

На місці теперішньої церкви  була дерев’яна з трьома куполами, збудована у 1774 році на кош­ти односельчан. У 1838 році храм згорів від залишеної свічки.

Замість неї у 1851 році селяни збудували однокупольну церкву разом з дзвіницею, але вона була на­стільки неміцна, що в 1868 році її розібрали.

У 1868  році  в  честь святого Архістратига Михаїла збудовали теперішню кам'яну церкву, невеличку за розміром, але особливої архітектури.

У 1882 році добудували кам'яну дзвіницю, іконостас, розмальований художником Брусніковим з Петербургської академії мистецтв.

У пам'ять спасіння царської сім'ї після аварії потяга в 1888 році була  виписана з Леона ікона Іверської Богоматері. На поклоніння до ікони щорічно в де­сяту п'ятницю після Пасхи тут бував прихід богомольців.

На сільському цвинтарі в 1865 році священик Ілля Кудрицький збудував на мо­гилі  дочки невеличку кам'яна цер­кву разом з дзвіницею. У склепі під цією церквою похова­ний і сам її будівник, який слу­жив у приході тридцять три роки, турбувався про церкву та школу. На той час  церковної землі було 36 десятин.

У кількох десятках метрів від церкви, на пагорбі, була розташо­вана церковно-приходська школа, яка з 1857 року знаходи­лась у власному будинку. Це була звичайна селянська хата, по­крита соломою, з малими вікнами, однією кімнатою, земляною долівкою. Спочатку вчителями школи були дячки, пізніше вчи­телі, які закінчували духовну семінарію. В одній класній кімнаті вчилися чотири групи учнів. Навчання проводилось російською мовою. Вивчали слов’янский буквар, молитовник, часослов, псалтир. Закон божий вчили напам'ять. Деякі діти вчилися не більше місяця, бо через труднощі та злиденність батьки не пускали. Із п'яти дівчаток одна була вчителева, друга - священикова. Три інших - дочки сільських багатіїв.

У 1902 році недалеко від станції, високо на пагорбі, була побудована перша шахтопіч Сулятицького вапнярного цеху, яка виробляла 30 тонн вапна на добу. На базі запасів корисних копалин діяв кар'єр для добування вапняку та випалю­вання вапна. Верхній шар землі, який складав 12 метрів, і розробку корисних копалин, які становили 6 метрів, проводили вручну до 1905-го року.

У 1905 році під впливом заворушень у навколишніх селах почали юрків чани почали боротьбу, вимагаючи від поміщика збільшення земельних наділів і зменшення податків. Заворушення було настільки великим, що поміщик утік із села і повернувся з військовим загоном. Козацька сотня з приставом загнала селян на площу і жорстоко розправилась з страйкаря­ми.

У часи Громадянської війни село Юрківці декілька разів переходило з рук у руки. Як тільки вста­новилася радянська влада на селі, народ обрав керівника села -комісара, як тоді називали людину, що керувала селом. Пер­шим таким комісаром був Попов Федір Гордійович.

У 1920 року село було звільнено від польських окупантів. Почали відбудовувати сільське господарство.Під час першої світової війни спиртовий завод розібрали і приготували до евакуації. Цим планам не вдалося здійснитись, проте завод до 1924-го року не працював.

 І лише 1924-му році силами робітників розпочато відбудову і реконструкцію спиртзаводу. Вже в 1925-му році завод почав працювати у дві зміни і виробив 300 декалітрів спирту. З 1928-го року завод працював у три зміни і виробляв 500 декалітрів спирту за добу.

В 1933-му році було встановлено два парових котли з тиском на шість атмосфер.

З поступовим розвитком гірничих роз­робок на базі запасів вапняку у 1928-му році було відкрито Сулятицький кар'єр і збудована шахтопіч. Довозили камінь до печі з кар'єру гужовим транспортом, звантажували і виванта­жували ручним способом. Розчищали кар'єри лопатами і виво­зили грабарками. Важко було працювати людям, коні ламали ноги, виснажувалися. До організації колгоспів робоча сила бра­лася з оточуючих сіл.

21 липня 1941 року фашисти ввійшли в село Юрківці, а вже восени їх змінили румунські окупанти. Все життя зупинилося. Гірські ро­зробки не працювали. Окупанти вивезли значні запаси вапня­ку з кар'єру. Все колгоспне знаряддя було розтягнене, розграбо­вано. Наступні роки землю обробляли лише частково, та й то руч­ним методом. Приміщення школи окупанти використовували, як військовий госпіталь. Окупанти жорстоко поводилися з жителями села, забирали продукти, птицю, худобу, били за найменшу спробу чинити опір.

У Великій Вітчизняній війні взяли участь 643 юрківчани. З них 484  нагороджені орденами і медалями.

У березні 1944-го року село Юрківці було звільнено військами Радянської Армії. Збитки, заподіяні окупантами сягнули 1 мільйона карбованців. Лише в останні дні свого перебування вороги забрали з села двісті овець і погнали в боярську Румунію.

Після визволення почалася реорганізація сільського господарства та підприємств. Відбудова колгоспу відбувалась у важких умовах - з реманенту був один віз і одна гарба, прихована колгоспниками. Зібрали декілька плугів.

Та з часом селяни стали на ноги.  Вже в 1947-48 роках колгосп мав дохід 300-400 тисяч карбо­ванців. Тоді як  в середньому в країні прибуток од­ного колгоспу дорівнював 111 тисяч карбованців.

Сулятицьке кар'єроуправління давало чотири види цінної продукції: вапняковий камінь, молотий вапняк, мінеральну вату, вапно.

Потужність спиртового за­воду у 1946-му році  сягнула 61 000 декалітрів. У 1958-му році завод був повністю електрофікований.

У 1961-му році збудували приміщення школи на п’ять світлих просторих класних кімнат, де вчилися діти 1-4 класів, що становило третю частину учнів школи. Наступного збудували в центрі села клуб на 250 місць. Відремонтували млин. Сулятицьке кар'єроуправління будувало будинки працівникам. Робітнича молодь мала можливість вчитися в за­очній середній школі, вузах і технікумах.