Серебрійська сільська рада


Сільський голова Cеребрійської територіальної громади

Будяк

Олег Григорович 


Серебрійська сільська рада містить один населений пункт с. Серебрія

 

Паспорт Серебрійської територіальної громади

 

 

        Невеликою часточкою України є красиве й багате подіями село Серебрія. Воно розділене на дві частини Руську та Волохи річкою Джуглая. В історичних документах Серебрія під назвою Серебна, а ще Агдашев, згадується вже в першій половині 14 століття, коли в 1442 році була подарована, разом з сусідньою Лядовою, королем польським Ягайлом у спадщину Билині.

          На середину цього ж століття село входило до складу Ольчидаєвської волості. В 1452 році було знову ж таки подарована королем Казиміром Теодорину Бучацькому, який зобов’язався побудувати в Ольчедаєві кам’яний замок для захисту від ворогів.

          Ось так розпочалося зародження населеного пункту, який знаходиться на лівому березі Дністра й не далеко від Могилева – Подільського. Тож, далі детальніше про Серебрію в рубриці «Історія одного села».  

            Серебрія була старостинським селом. Через 100 років, а саме в 1553, вона була включена в жаловану грамоту на Ольчедаївську волость. І сюди приїхав Бернард Петревич. Пізніше в час люстрації, яка припала на 1616 рік, на село свої права заявляли правителі Миток. З 1628 по 1635 придністровська земля була віддана в тимчасове володіння Луці М’ясківському.А з 1765 належала до власності Київського воєводи Франціска – Салезія Потоцького, а потім по потомству Салезі, і до революції нею владував Красновський.    

            За переказами Серебрія була колись містечком, від якого збереглися до теперішнього часу рештки Єврейського кладовища на горбу за річкою Джуглаєм.  Рештки кам’яних льохів та фундаментів будинків, в більшості розібрані селянами, також нагадують про статус Серебрії, як міста. В 1900 році населення села складалось переважно з українців і молдован. Всього жителів налічувалося 828 чоловік та 886 жінок.

          Жили мешканці переважно в маленьких глиняних або дерев’яних хатинках, вкритих соломою та з одним вікном. Однак, було й кілька помешкань, критих цинковою бляхою.  

          Головним заняттям серербрійчан було землеробство. До побудови залізниці, селяни ще й займалися чумакуванням – доставляли хліб і спирт в Одесу.

          На кошти членів общини в 1800 році було побудовано церкву.  Храм покрили цинковою бляхою. А піп був найбагатшим. Він володів земельним наділом в розмірі 40 десяти і 1493 саджанцями. Лише присадибна ділянка попа становила 2 десятини. Зараз цю площу можна виміряти від сільради до магазину.  Попівський будинок, де в радянські часи розмістилася «мала школа», був побудований на кошти панів Красновських і проіснував до 1880 року.

         В період першої світової війни багато селян було взяти на фронт. І лише незначна кількість серебрійчан повернулася додому з імперіалістичної війни. В часи громадянської війни мешканці придністровського села також брали активну участь в боях за Радянську владу. Тоді тут розміщався наділ пана Лелюшника.

           Жителі Серебрії розбивали панські маєтки, ділили землі. Навесні 1918 року на території села з’явилися війська гетьманців, петлюрівців, а трохи згодом і денікінці, які хотіли повалити радянську владу.

          Для боротьби з інтервентами та панами місцеві жителі організували Серебрійський полк, який складався з двох рот. Його командиром був Максим Чабан. Велась завзята боротьба. Однак, в ході одного з боїв, чимало сподвижників було взято в полон і в результаті страти кинуто з залізничного мосту в річку Дністер. Лише Василь Будяк та Анісій Будяк залишилися в живих.

         Пізніше до Серербрійського полку приєдналися жителі сіл  Юрківці, Немія, Кремінне. Командиром був обраний Мельник. В ході активної боротьби загін вдало розгромив рештки деніківців. Пан Лелюшко та його син були розстріляні.